Тільки є припущення, вигадки, фантазії …
Ці питання хвилюють не одне покоління жителів таврійських степів, науковців, істориків, мандрівників, викладачів історії, краєзнавців. Дуже цікаві, невивчені сторінки історії нашого таврійського краю …
Наша прадавня історія дуже цікава, загадкові події розгоралися в наших українських степах, незрозуміло звідки й коли з’явилися ці пам’ятники давнини – спостерігачі нашої історії.
Серед багатьох загадок таврійського степу є одна, що навіть у наш прозаїчний та прагматичний час межує з містикою чи фантастикою.
Багато сотень років тому першовідкривачі наших земель були вражені дивною та дуже цікавою знахідкою…
У густих заростях ковилу, серед зелені трав, запаморочливих просторів, де здавалося б, на перший погляд, ніколи не ступала нога людини, й йдучи декілька днів поспіль, можна було не зустріти жодної людини, тварини чи звіра, на безкінечній, вкритій високою травою рівнині, над якою літали лише птахи, немов з потойбічного світу, то там, то тут виринали перед мандрівниками чи дослідниками наших степових просторів загадкові кам’яні фігури. Їхні обличчя були майже стерті степовим вітром чи часом, але все ще виразно проступали на них суворі риси. Руки немовби охоплювали видовжений тулуб, на якому витиналися груди та живіт. Цікавим було й те, що їхні голови увінчував шолом з верхівкою, схожою на яйце, шиї не було.
Є гіпотеза, що ці кам’яні статуї розглядалися давніми людьми як ідоли-обереги – надіслані їм з неба.
Як стверджують вчені, вони з'явилися в українських степах приблизно в середині першого тисячоліття до нашої ери.
На каменях не збереглося жодних написів, позначок, жодних слідів, які б вказували на походження дивного пам’ятника. Дослідники, що віднайшли ці пам’ятники давнини, охрестили їх просто і невигадливо – «Скіфська баба». Ця назва збереглася й понині, стала загальнопоширеною.
Дослідники виявили таких скульптур дуже багато й в степу біля нашого селища Каланчак. З часом сільськогосподарські угіддя стали активно використовуватися, а скіфські баби були поступово звезені до біосферного заповідника Асканія – Нова. Зараз там налічується 14 постатей історичних пам’ятників – скіфських баб.
Давньогрецький історик, один з перших географів і вчених-мандрівників
V століття до нашої ери, Геродот, який вважається «батьком історії», в створеному ним дев’ятитомнику присвятив скіфам цілий розділ про їхнє життя та побут. Але щодо скіфських баб, які з’явилися на території нашого краю, повідомлень немає.
Є різні гіпотези, міркування, припущення про походження цих скульптур, фантазія людей сягнула далі – з’явилися цікаві легенди …
Якщо уважно придивитися до цих незвичайних пам’ятників, то постане питання: «Чому баби?», адже у них на голові шолом з верхівкою, який нагадує воїна. Це означає, що то скульптура чоловічої статі.
Але дослідники вказували на особливості тулуба цих пам’ятників, у них випнуті груди та живіт. Дехто з дослідників припускали, що то – баба, та, напевне, вагітна. А чому вагітна? – Символ продовження життя, спокій та мирне співіснування племен на даній території.
Проте давні автори згадують і скіфських жінок-войовниць, озброєних луками. Так, давньогрецький історик Діодор Сицилійський у своїх творах писав що “жінки, як і чоловіки, привчаються до війни і геть не поступаються їм у хоробрості, тож багато великих подвигів було вчинено славними жінками не тільки в Скіфії, а й у сусідніх з нею землях”.
З часом уява дослідників старовини сягнула далі й сьогодні вже не бракує тверджень, що ніякі це не баби, і узагалі, усіх цих кам’яних ідолів варто вважати дідами. Мовляв, так увінчували за подвиги кращих воїнів з числа скіфів та сарматів.
Отже гендерне питання у ситуації з пам’яткою таврійського степу так й залишилося нерозгаданим. Хоча, якщо вдуматися, то можна сумніватися й щодо скіфського походження: воно певною мірою теж видається дуже умовним. Історики та дослідники вже тисячі томів книжок написали про народи, які так чи інакше були дотичні до історії нашого таврійського степу. Тут і скіфі, і сармати, і гуни, і індо-арії, і ще якісь маловивчені та маловідомі племена. З огляду на свій поважний вік, кожному з них скіфська баба могла бути родичкою.
Якщо логічно поміркувати, то виходять тут певні неув’язки. Як відомо, усі древні племена вели кочовий, а не осілий спосіб життя. Вони постійно пересувалися на значні відстані у пошуках кращого життя, якоїсь здобичі, аби прогодувати себе та свої племена. Навряд чи у них був час годинами обтісувати якесь каміння. Адже це досить важка праця. Яка ж користь була у тому, щоб витесати кам’яного ідола, а потім покинути його серед степу широкого, й мандрувати далі у незвідані краї у пошуках удачі.
Постає ще питання, де у степах вони знаходили такі величезні каменюки. В наших степах серед трави не знайдено залишки якихось скель. А чи можна представити собі, щоб кочові племена, життя, скоріше виживання яких залежало від легкості та швидкості переміщення, іноді на великі відстані, тягали за собою велетенські кам’яні брила? Якщо припустити, що хтось з воїнів й здійснив героїчний вчинок й заслужив пам’ятник у цьому краї, то необхідно чимало сили, щоб принести чи перетягнути у цей степ величезне каміння. Для цього потрібні були великі потужності, такі як наша сучасна техніка, але вона з’явилася через багато тисячоліть.
Нерозгадана загадка появи кам’яних баб у наших степах…
Для нашої культури це явище унікальне. Але є і аналог таким кам’яним скульптурам, до яких теж ведуться здогадки та припущення. гіпотези. Це –
Кам’яні ідоли острова Пасхи, дуже схожі на наших скульптур. Серед безмежжя Тихого океану, на малесенькій латочці землі стоять вони, «рідні сестри» наших скіфських баб, такі ж суворі та мовчазні, з точнісіньким виказом обличчя, з подібними тулубами, з випнутими животами, з схрещеними на них руками й у тих же незвичайних шоломах з яйцеподібною верхівкою.
Їхню появу на острові Пасхи теж неможливо пояснити, як й з появою наших скіфських баб – на превеликий жаль. Адже, а ні скіфи, ні сармати, ні гуни не проживали на острові в Тихому океані.
Хоча нашій фантазії немає меж! Дослідники та науковці іноді чудово фантазують. Дехто з них при пускає, що древні кочеві племена могли й морем на плотах з папірусу приплисти на острів Пасхи й привезти з собою декілька величезних та важучих статуй … На що тільки не здатна людська фантазія!
Науковці іноді приписують древнім племенам якісь таланти, здібності, фантазії… Але логічно поміркувати – знов неув'язка виникає. Адже папірусні плоти не витримали б величезні кам’яні брила та й ніякого практичного значення чи користі вони не мали для кочівників.
Скульптурні зображення, як вид мистецтва, з’явилися значно пізніше, коли люди побудували міста, інфраструктуру … А скульптура почала розвиватися там, де були сприятливі умови, скажімо в Італії. В цій країні були виявлені значні запаси мармуру – м’якого і легкого в обробці й створенні скульптур.
Звідки ж з’явилися наші кам’яні баби чи діди? Дослідники, історики, краєзнавці відповіді не дають, дехто фантазує, що може з неба прилетіли.
А може, й насправді, відповідь саме там – у бездонних глибинах космосу? Припустимо, що колись інопланетяни кружляли над землею, шукаючи на нашій планеті зручного місця для приземлення й їм сподобався наш таврійський край – українські степові простори. Адже таки гарний наш український степ!
Давні легенди розповідають, що гігантські кам’яні ідоли, яким поклонялися степові народи, перед якими тремтіли могутні вожді і шамани, це, насправді, статуї космічних прибульців.
З літаючих «тарілок» виходили прибульці саме у таких скафандрах, у особливих шоломах з яйцеподібними антенами на голові.
Перекази-фантазії про дивних істот, які «прилетіли з неба», передавалися з покоління в покоління серед наших давніх предків. Прилетіли ці дивовижні істоти у дивному «закритому човні». А стародавні «скульптори» увіковічнили їхні статури у каменях. В деякій мірі це логічно, бо при пильному огляді деякі скіфські баби схожі на космонавтів, одягнених у скафандри — великий стрункий тулуб, велика голова — шолом з верхівкою. Але наше земне повітря не було для дивних прибульців сприятливим, їм важко було дихати, ходити, з дня на день їхні рухи ставали все важчими й важчими, їхні руки опускалися й нарешті вони завмерли й їхні тулуби перетворилися на кам’яні статуї.
Деякі вчені та дослідники вбачали в них божество, молилися на них. Різних розмірковувань було дуже багато. В одній гіпотезі стверджується, що цих загадкових баб чи дідів вважали божествами, ідолами, ставили їх обличчям на схід, аби вони першими зустрічали сонце. Адже наші далекі предки вважали сонце найвищим божеством. Цим ідолам поклонялися, приносили їм пожертви. Особливо постійно це робили мандрівники, перед дорогою, аби щастило, мастили бабам губи якимсь жиром й тоді сміливо вирушали в далеку дорогу.
А ще гіпотеза, що ці загадкові скульптури несли життєстверджуючий, оптимістичний настрій, вони мали приносити здоров’я, успіх, добробут, родючість. Стояли вони чи їх переносили на святилища, часто біля родових насипів - курганів. Перед статуями були кам’яні вівтарі, де приносилися пожертви. Наші давні предки свято вірили в безсмертя і переселення душі, й в основу їхнього поховального ритуалу була покладена ідея реінкарнації — народжень нових душ. Тому ці кам’яні ідоли ставали вмістилищем душ предків.
Після народження дитини – нового члена племені, душа раніше померлого переселялася в немовля, а статую іноді розбивали й хоронили як людину. Тобто, скіфські баби в давнину були сховищами душ.
Скіфські баби зберігають в собі цікаві загадки історії й передають нам привітання з минулого і застерігають: «Час швидкоплинний, тож поспішайте жити!»
Немає коментарів:
Дописати коментар