75800 Україна Херсонська обл. смт Каланчак вул.Чорноморська,7 ТЕЛ.:(05530)-3-11-40 E-mail: kalanchak.biblioteka@gmail.com
ЗАПРОШУЄМО ДО НАС В БІБЛІОТЕКУ !

14 серпня 2017 р.

Сум та біль огортають серце…


  
   Полетіла у вічність світла душа першого фахівця та найстарішого ветерана бібліотечної справи на Каланчацькій землі.
   Зовсім недавно ми вітали колегу, ветерана бібліотечної справи з поважним ювілеєм. Раділи, що найстаріший бібліотекар району святкує своє 90 – річчя.
  А вже днями провели її в останню путь, назавжди попрощалися з прекрасною, світлої душі людиною, вчителем, наставником, Людиною з Великої Літери – Лідією Дмитрівною Лебідь.
   Її життя, її плани, її мрії – то була бібліотека, читачі, книжки.
   Як обізнаний та досвідчений фахівець вона вміло прищеплювала любов до читання та бережливого ставлення до книжок. З великою любов'ю ставилася до кожного читача. Знаходила теплі, привітні, прості та зрозумілі слова кожному юному відвідувачу книгозбірні. Не рахуючись з часом, з кожним знаходили хвилинки, щоб поговорити,обговорити прочитане, завжди пропонувала щось корисне та цікаве.
  Особисто знала кожного читача. Багатьом поколінням каланчацьких малюків, дітей та підлітків відкрила безмежний світ літератури саме Лідія Дмитрівна Лебідь.
   Лідія Дмитрівна уособлювала собою кращу дитячу бібліотеку Херсонщини другої половини XX століття, Людина – гордість бібліотечної справи.
   Народилася Лідія Дмитрівна Лебідь (з дому Петрівська)  24 грудня 1926 року в селі Новокиївка нашого району, там пройшло її дитинство, навчання в Новокиївській  школі. Любов до книги та читання проявилася ще у шкільні роки...
   Після закінчення Херсонського училища  культури у 1948 році за направленням приїхала на роботу в Каланчак.
    Лідія Дмитрівна Лебідь – перший спеціаліст – бібліотекар в Каланчацькому районі.
   12 серпня 1950 року,  коли районна бібліотека  для дітей відокремилася  від дорослої, Лідія Дмитрівна, не замислюючись, очолила районну дитячу книгозбірню.
  Каланчацька дитяча книгозбірня під її керівництвом зразу ж стала кращою в Херсонській області. Портрет нашої колеги постійно прикрашав Дошку Пошани Херсонської обласної бібліотеки для дітей.
   Навіть не уявити, скільком поколінням юних прищепила Лідія Дмитрівна любов до читання, скільки книжок прочитала особисто та видала на руки юним читачам, скільком відвідувачам книгозбірні була наставником, дала пораду, відкрила широкий простір у велике життя завдяки прочитаним книжкам та одержаним знанням !
    Пішовши на заслужений відпочинок, не полишала думати про рідну бібліотеку, де кожну книжку, а їх було майже 20 тисяч, сотні чи тисячі разів брала до рук, рекомендуючи читачам, оформлюючи книжкові виставки, чи проводячи масові заходи.
   До кожної книжки, навіть брошури, Лідія Дмитрівна ставилася дуже бережно, дбайливо та відповідально, по-державному. Розмовляючи з юними відвідувачами книгозбірні частенько казала: «Книжку треба берегти! Вона не твоя й не моя, вона – державна.  Книжка – на віки!»

     Для декількох поколінь бібліотекарів Лідія Дмитрівна Лебідь стала вчителем, наставником, прикладом до наслідування.

   ... Полишила цей світ добра світла душа, прекрасна людина, взірець працелюба, відданості професії, любові до улюбленої справи...

   Такою була наша колега Лідія Дмитрівна Лебідь, такою назавжди залишиться в наших серцях…


4 серпня 2017 р.

З часом пам’ять не гасне

                                                           
    Вона була мрійлива, будувала плани, надіялася, вірила, що все хороше, щасливе у неї ще попереду.

   Минає три роки  з того сумного серпневого дня, як пішла у вічність наша колега – бібліотекар з великої літери Валентина Леонідівна Кучерова…
    Й, мабуть, не було жодного дня, коли б ми не згадали її, згадали  теплим, добрим словом й сумом, що так рано та несподівано відійшла у інший світ.
   Творча та лірична, загадкова та романтична натура, добра, порядна, щира, прекрасна душа…
   Валентина Леонідівна – це цілий світ знань, почуттів, порядності, високої відповідальності, любові, скромності…
  Вона віддавала любимій бібліотеці та її користувачам, відвідувачам читацького об’єднання «Спілкуймось !» всю себе, без останку, не рахувалась з часом, проблемами зі здоров’ям…
  В безмежний та мудрий світ літератури вона пірнула ще дівчинкою й пронесла цю любов через усе життя. Оповідання, нариси, новели, замальовки – ліричні й романтичні, сумні та зворушливі, вони з’являлися все частіше й частіше, але підвищена скромність не дозволи їй поділитися з оточуючими, колегами, односельцями своїми творіннями. Вони просто лягали рядочок за рядком у звичайних учнівських зошитах...
   Вдячні читачі бібліотеки постійно, з великою вдячністю згадують свого улюбленого бібліотекаря – «ходячу енциклопедію», багатьом поколінням вона привила любов до книжки, до читання, іншим стала вчителем, порадником, наставником, а хто ознайомився з її літературним надбанням, буде зачарований її романтичною творчістю й надовго залишиться в прекрасному полоні щирих почуттів…
    Й особисте життя у Валентини Леонідівни було нерозривно пов’язане з бібліотекою, книгою, читачами…
    Про її долю можна писати книжки…

   Їхні  долі поєднала бібліотека  …
    Їхні  долі поєднала бібліотека – море книг, і всі такі цікаві, захоплюючі…
    Він читав з самого  малечку, зачитувався ночами, адже й матуся  захоплювалася читанням у вільні хвилини. Батька він не пам’ятав, але бабуся  пригадувала, що і він також полюбляв читати й знаходив в цьому захопленні радість життя.
     Вона, як кажуть у народі, професійна «читалка», бібліотекар за фахом та покликанням душі…
    І так склалось, а може й повинно було бути, що одного осіннього надвечір’я  він завітав до бібліотеки – дома вже все перечитав, у сусідів теж, а вона, господиня книжкового царства – молода, гарна, з великими розкосими очима – притягувала, вабила – не відірвати погляд, обслуговувала відвідувачів й поглядала на нього… А  її погляд – такий ніжний, проникливий, переливається веселковими барвами, наче б то  кличе – заглянь в мої очі, в їх глибину,  а яскравий вогник зацікавленості, трохи грайливості, відчувається не тільки в очах, а йде десь з самої глибини душі, заманює та промовляє, давай поговоримо, у нас є що сказати один одному…,  скажи щось приємне  …
      А він стояв, посміхався загадково, наче чекав, щоб вона сама заговорила першою, а вона, теж зачарована, стояла, намагалася й не могла пригадати, з якої це книжки герой…,  і нарешті відважилась…
      Їхні погляди зустрілись… І він, наче на якусь секунду,  завмер – в душі щось йойкнуло, а в серці розкотилось тепло – він усвідомив - це вона, його дівчина,  його красуня,  його половинка !
     Він не дуже сміливий  в таких ситуаціях, а вона, як справжня господиня царства книг, отямилась першою й заговорила…,  наче струмочок з чистого джерельця прокотився її голосок,  вона запропонувала…  обговорити книжку, яку він тримав в руках і дещо про неї чув, а вона, наче знала, нещодавно перечитала вже вкотре. Так і  розмова зав’язалася, не на одну хвилинку…
     Читачі розійшлися – їх обслужила колега, робочий день закінчився, а вони все говорили і говорили, не могли наговоритися…
     З того пам’ятного дня він приходив до бібліотеки  все частіше, майже кожного дня, і вже не тільки обміняти книжки, а більше, щоб побачити її – яснооку дівчину своєї мрії – бібліотекарку,  таку гарну, з великими, трохи розкосими очима, таку знаючу, обізнану в літературі, яка запала в душу з першого погляду, і як пізніше усвідомив – назавжди !
     Їхні  зустрічі продовжувалися не довго, він зрозумів, що без неї вже жити не може, без її ясних очей, ніжного погляду, приємного голосочку й доброти, яка тай і ллється з глибини щедрої душі...
     …Вони  побралися. А інакше не могло й бути.  Рівно через рік, у день її народження, у них народилась донечка, така ж, як вона, гарна, ясноока, з великими, трохи розкосими очима … І  ім’я  їй  вони дали – теж світле, гарне, величаве.
       І як пізніше виявилось, дівчинка  зростала така ж  закохана в книгу, читання і рідну бібліотеку…
      … Вони  ж свою любов до книги, до бібліотеки, до читання пронесли через усе життя – читали довгими зимовими вечорами – поодинці та вголос, обговорювали прочитане, а  вона приносила з бібліотеки нові й нові книжки, ще й попереджала, довго не затримувати, бо в бібліотеці на ці книжки вже утворилась черга…
    Але ніщо в цьому світі не буває вічне – тільки скелі, море, музика та книжки.  Одного весняного дня його не стало… Це сталося  несподівано, ніщо не провіщало біди…   І вже після декількох років самотності, вона згадувала їхню першу зустріч в бібліотеці, ту книжку, що поєднала їхні серця, ту ніжність, любов, взаєморозуміння, яку вони пронесли через роки… і  загадково усміхалася:  «Я дуже люблю книжки, бібліотеку і не дарма обрала професію бібліотекаря !»
   А  три  роки  тому й її не стало,  вона полетіла до свого голуба у вічність … 



Контактна форма

Назва

Електронна пошта *

Повідомлення *