Поезія єднає серця

   Поезія єднає серця, поезія підкорює серця!  

   Й дійсно так, поезія поєднала серця учасників молодіжного клубу  «Старшокласник» центральної книгозбірні у своєму пориві зануритись в неповторну красу поетичного слова, здійснити ліричну подорож сторінками римованих творів світової класики.

    У  Каланчацькій  книгозбірні з нагоди Всесвітнього дня поезії клуб «Старшокласник» провів літературно-музичний захід «Поезія єднає серця».

  В читальному залі та у відділі абонементу оформлені книжкові виставки поетичних творів українських та зарубіжних авторів .

     Для проведення заходу ведучі та активісти клубу підготувати цікаві розповіді  про поетів та їх поетичні творіння.  Сьогодні ми знову звернулись до, для когось – рідної і близької, а для когось – незрозумілої і чужої,  її величності – Поезії.  Дівчата та юнаки  знайомилися із кращими зразками світової лірики.

 «Поезія, - писав Борис Пастернак, - завжди залишається тою, вищою за будь-які Альпи, висотою, що валяється під ногами: отож треба тільки нахилитися, аби її побачити і підібрати з землі».

 Вивчаючи творчість того чи іншого поета ми маємо унікальну можливість побути з думками поета наодинці, відкрити для себе його внутрішній світ та настрій. І якщо цей настрій співзвучний   настрою читача, то він назавжди запам’ятає віршовані рядки автора, поділиться ними із своїми рідними та друзями.

Відродження, розквіт усього живого відбувається саме навесні. Весняне сонечко засвітило.  Все оживає, потік весни пробуджує все навколо.  З – під снігу пробиваються перші пагінці свіжої зелені…. Ранкова роса….  Краплини дощу на сонці,  перше кохання. Все це викликає у нас захоплення  і незвичні почуття. Так і поезія пробуджує людину, бо поезія – це життя, а воно розквітає весною, а для романтичних і обдарованих людей– це  стимул для написання поетичних творів.

Ніхто з нас, напевно, ніколи не задумувався, що поезія як віршована мова народилась ще на зорі людської цивілізації. З усіх видів словесного мистецтва вона найдавніша. Майже всі народи мали віршовану мову  вже на початку свого духовного життя – свій віршований епос, свої пісні,  як наприклад,  вірші сучасника – поета Бориса Олійника  «Пісня про матір», «Сива ластівко» на сьогодні стали вже відомими піснями, які прозвучали на нашому заході  у виконанні Ніни Матвієнко.

«Поезія. Таке  коротке  і таке змістовне слово! Вона і втішить, і пригорне, і приголубить. Часто спогади ніжним серпанком оповивають душу, та на серці тихий сум  за втраченим. Вночі думається краще, коли навколо тиша.  Часто згадується   рідне село, де все було наймиліше. Думки бродять рідними місцями. Мої  вірші є своєрідним поетичним щоденником. Усі свої болі, все, що почула, побачила, виливаю на папері. З поезією стає легше на душі». Це вислів поетеси Ліни Костенко, яку вважають найправдивішою поетесою сучасності.

На нинішньому поетичному олімпі України серед інших майстринь слова живе вона як «нерозгадане чудо», «голос народу» зі своєю   долею. А що ж таке людська доля?

У народі кажуть: доля посміхнулася, чи доля відвернулася. То, можливо, доля – це неземна дівчина, що веде нас  по життю; коли посміхнеться, нам пощастить…… Доля поетів прозирає крізь вірші, поезія є долею, тому виокремити щось одне – важко.  І Ліна Костенко – сучасна українська поетеса свою долю  бачила  нерозривною з поезією і людською правдою.

«Старшокласники»  пригадали  долю нашого геніального  письменника, поета, художника, Тараса Григоровича Шевченка, який теж народився  і помер о цій весняній порі.

  Тарас Шевченко питав: «Доле, де ти? Доле, де ти? …» і сам відповідав:

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п'яного дяка в науку.

— Учися, серденько, колись

З нас будуть люди, — ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люди? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя.    

Гріх було б не згадати Івана Франка, і його  поезію «Чого являєшся мені...», яка  належить до шедеврів інтимної лірики. Це надривно-зажурений вибух людського почуття.  І сьогодні композитори пишуть мелодії до лірики Франка, а найпопулярніші виконавці створюють сучасні кліпи на його вірші. Юнаки із захватом прослухали пісню «Чого являєшся мені..» у виконанні Віталія Козловського.

Олександр Олесь з’явився у саду української поезії, наче влетів соловей, і затьохкав, і зачарував. У кожному вірші билася пісня, як пташка, в рядках звучали мелодії які композитори підхоплювали і охоче клали поезії на музику. Його поезії про кохання мелодійні, і ніжні, і ніби самі переливаються у музику. 

Сміються, плачуть солов’ї  

І б'ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її, —

Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши

Свій сум, думки і горе —

І струмінь власної душі

Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмілій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайсь...  

   На засіданні бібліотечного об’єднання прозвучали  вірші та сонети  Вільяма Шекспіра,  кліпи-пісні на вірші Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, і слухали   їх юні любителі поезії  із захопленням і навіть здивуванням, а Катя  Руденко, Олександра Петренко та Наташа Калюжна самі читали  свої улюблені вірші.

   Віра в людину, у непереможність добра, у велич світла любові в творчості згаданих поетів додає нам сили. На щодень. Повсякчас. У поезіях цих поетів дзвенить безконечна казка буття. Так добре і затишно всім, хто переступить поріг їх творчості. Бо, переступивши раз, кожен з нас там залишаються назавжди.

  Зустріч старшокласників організувала керівник клубу, бібліотекар Ольга Качур,  участь в засіданні взяла бібліотекар абонементу Лариса Шаваровська й всі юнаки та дівчата.