75800 Україна Херсонська обл. смт Каланчак вул.Чорноморська,7 ТЕЛ.:(05530)-3-11-40 E-mail:kalanchak.biblioteka@gmail.com
ЗАПРОШУЄМО ДО НАС В БІБЛІОТЕКУ !

1 лютого 2018 р.

У "Дивослові" - свято різдвяних Василів...


     Перше в новому році засідання клубу «Дивослово»  Каланчацької центральної книгозбірні, було присвячене  видатним  поетам, які мали надзвичайний вплив на формування нової  української літератури і завдяки яким вона надзвичайно збагатилася і піднялася до рівня кращих зразків світової. Два генії. Два красені з мудрими очима і незламним поглядом.  Два Василі. Обидва народилися на Різдво. Обидва лауреати Шевченківської премії. Василь Стус  та Василь Симоненко.
 
    Про засідання місцевих літераторів розповідає керівник літературного об'єднання та організатор зустрічі, бібліотекар  Ірина Добровольська: «…Саме на цьому засіданні ми яскраво відчули, що нам пощастило з тим, що  серед членів клубу є два  філологи – Людмила  Пшенишна і Любов Степко, обидві пані вчителі – мовники з величезним досвідом викладання у школі і  обидві відповідальні. Ми стали свідками цікавої  розмови, віршованого діалогу у їх виконанні. Нам різнобічно показали творчість поетів, борців, принципових людей, закоханих юнаків, люблячих синів, турботливих батьків, дотепних чоловіків з розвиненим почуттям гумору…»
    На «Святі різдвяних Василів» прозвучали десятки віршів поетів з різних збірок. Людмила Пшенишна майстерно, з неймовірною м’якістю читала поезії Василя Стуса. «А скажи - Модільяні був…», «Як схожі ми на мавп», «Ти ще зовеш мене», «Цілую в сні сумне обличчя», «Мені зоря сьогодні вранці» та інші. Естафету підхопила Любов Степко і полинули залом слова:
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
добро і правдо віку. Через сто зневір.
Моя душа, запрагла неба,
в буремнім леті держить путь на стовп
високого вогню, що осіянний
одним твоїм бажанням. Аж туди,
де не лягали ще людські сліди…
    Учасники засідання уважно вслухалися в ритм вірша і зрозуміли, Василь Стус свідомо обрав свою життєву дорогу — це шлях добра і правди. Але там чекають його «сотні сумнівів», «сто зневір» і треба вперто, наполегливо долати щабель за щаблем, щоб досягти мети або хоча б прокласти дорогу іншим, бо він — «предтеча».
    А керівник обєднання зауважила: «Народе мій, до тебе я ще верну…», – написав Василь Стус – видатний український поет, перекладач, літературознавець, правозахисник, громадянин, який пройшов крізь муки і тортури, жорстоко замучений радянським тоталітарним режимом,  і якому судилося прожити 47 років земного життя. І дійсно, незалежна українська держава повернула багато імен, які сьогодні становлять гордість і славу України. Одне з них – Василь Стус».
      Активна учасниця клубу Любов Степко розповіла  присутнім біографію Василя Симоненка:  «На другий день Різдвяних свят,  8-го січня далекого 1935 року в селі Біївці, Полтавської області народився відомий поет-шістдесятник Василь Симоненко, а 8 січня 2017 року йому мало б виповнитися 82 роки. Але не так сталося. Влітку 1962 року Симоненка жорстоко побили працівники міліції. Після того молодий поет постійно жалівся на біль у нирках і попереку. В грудні 1963 року Симоненко помер у лікарні від раку нирок. Всього 28 років…  Якої непоправної втрати зазнала українська література зі смертю цього поета» та зачитала вірші поета, за душу взяли щирі рядочки з поезії «З дитинства»:
В мене була лиш мати
Та був іще сивий дід,
— Нікому не мовив «тату»
І вірив, що так і слід,—
По особливому зачепили слухачів слова:
У кожного “Я” є своє ім’я,
На всіх не нагримаєш грізно,
Ми — не безліч стандартних “я”,
А безліч всесвітів різних.
Ми — це народу одвічне лоно,
Ми — океанна вселюдська сім’я.
І тільки тих поважають мільйони,
Хто поважає мільйони “я”.
А Любов Дмитрівна продовжила  свою розповідь: «Протягом короткого життя Василь Симоненко написав поезiï, провiдною темою яких є любов до рiдноï землi, вiдповiдальнiсть за ïï долю. Україна для поета — найдорожче у світі. Він називає її «ди­вом», своєю «молитвою, віковою розлукою» — бо ж вічно вона знемагала в боротьбі проти сильніших ворогів, часто майже без­надійній. Як і в інших поезіях, Симоненко говорить, що живе й творить лише заради України:
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю.
Хай мовчать америки й росії,
                                    коли я з тобою говорю.
    Протягом п'ятнадцяти рокiв забороняли видання творiв Василя Симоненка: пiдготовлене видавництвом "Молодь" "Вибране" поета "розсипали й по-живому шматували". З неймовірними труднощами Василевим друзям доводилося "пробивати" у світ кожну його книжку. І все ж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові "Земне тяжіння" (1964 р.), збірку новел "Вино з троянд" (1965 р.), "Поезії" (1966 р.), "Избранная лирика" (1968 р.), "Лебеді материнства" (1981 р.), том вибраних поезій (1985р.)»
    «Дивословівці» не могли обійти мовчанкою творчість ще одного відомого українського поета – Володимира Сосюри.     Валентина Данько з ентузіазмом звернулася до учасників засідання зі словами: «Ми всі вчили колись поезії Володимира Сосюри. «Так ніхто не кохав», чи його балади. І «Червону зиму» читали. Студіювали біографію, і майже кожен знав, що найвизначніший український лірик двадцятого століття народився на Донбасі, що його творчість відзначено літературними преміями і державними нагородами. Але шкільні підручники, та й вузівські теж, не могли розповісти всього про поета. Та і за мету ніхто не ставив показати Володимира Сосюру таким, яким він був - ніжним і вразливим, Сосюру, якого доводили до самогубства, якого не друкували, за яким був найпильніший нагляд. Лише на схилі віку стали виходити одна за одною збірки поезій, він відчув себе, мабуть, живим класиком української літератури зі всіма атрибутами цього рангу. Але позаду вже було ціле життя. Бо знічев’я не народжуються слова: «Чом мене не розстріляли у ЧК тоді?!»
   Керівник клубу Ірина Добровольська  подідилася  з літераторами своїми думками щодо творчості Володимира Сосюри: «Запав у душу маловідомий, але знаковий для поета вірш «Два Володьки», який свідчить про душевні муки і боротьбу поета з самим собою.
Довго, довго я був із собою в бою...
Обсипалось і знов зеленіло в гаю,
пролітали хвилини, як роки...
Рвали душу мою
два Володьки в бою,
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний, невиданий хист, —
рвали душу мою комунарі націоналіст».
Непомітно промайнули три години, зворушені і щасливі від відчуття дотичності до високої літератури, до душевного болю і любові, літератори попрощалися, але в серці назавжди оселилося відчуття великого і вічного.


Немає коментарів:

Дописати коментар

Контактна форма

Назва

Електронна пошта *

Повідомлення *