Із серії замальовок "Їх долі поєднала бібліотека ..."
Однією
стежиною …
Вони не могли не зустрітись … Вони йшли,
частенько поспішали до бібліотеки – назустріч своїй долі …
І дійсно, їх поєднала любов до читання, до
книги, до бібліотеки. Вони любили читати змалечку, цю любов крізь
бурі, негаразди, перешкоди… цю любов вони
трепетно пронесли через усе життя, й ніхто
з них не міг подумати, що саме книжка, любов до читання зіграє доленосну
роль в їх житті.
Так склалася доля, що вони обоє вже в зрілому віці, після декількох літ самотності знайшли одне одного…
й саме в бібліотеці.
Він читає в основному історичні романи. Вона теж полюбляє книжки історичної тематики…
Доля розпорядилася так, що одного разу – ясного сонячного
дня, серед багатьох відвідувачів
книгозбірні вони опинилися поруч, розговорились, побачили в руках книжки однієї
тематики, а в очах – щось таке близьке, рідне…
Зразу ж
знайшлися теми для розмов, обговорення прочитаного... А далі пішла розмова
про життя – буття, самотність, пригадали,
що вони й раніше зустрічались в бібліотеці, бачились, але якось не звертали один на одного уваги, адже читачів поруч було
багато, книжки такі цікаві та ще й … виставки літератури, бесіди –
пропозиції бібліотекаря, якісь
бібліотечні заходи… А тепер вони – на самоті: Він + Вона + Книжка = одна на двох і що цікаво – улюблена обома !
І, як кажуть в народі – пішло – поїхало …
Одна, друга, третя зустріч в бібліотеці…
Вони йшли в бібліотеку вже не
тільки заради книжок, а й щоб побачитись, відчути рідну душу, обмінятись поглядами, посміхнутись один одному, а може, й словом перекинутись …
І так відбувалось щоразу, навіть не
домовляючись про зустріч, вони поспішали до книгозбірні в один й той же день, в один і то й же час…
І ненароком
зустрічались – їх погляди, серця, а
думки, життєві погляди та інтереси, мрії та сподівання були такими близькими,
що згодом їх зустрічі ставали все частішими,
їм було дуже цікаво разом…, й вже вони
запрошували один одного на побачення й саме в бібліотеці, між стелажами,
полицями, які так пахнуть поліграфічною
фарбою, приваблюють незвіданими подіями, епохами, долями героїв …
… А згодом вони одружились, а інакше не і
могло і бути …
І говорить
Ганна Павлівна: «Наші долі поєднала книга», а Петро Семенович поправляє та
додає: «Нас поєднала Книга, Бібліотека
та Любов до читання !»
***
Вони не могли розминутись…
Їх серця поєднала бібліотека – море книг, і всі такі цікаві, захоплюючі…
Він читав з самого малечку, зачитувався ночами, адже й
матуся захоплювалася читанням у вільні
хвилини. Батька він не пам’ятав, але бабуся
пригадувала, що і він також полюбляв читати й знаходив в цьому
захопленні радість життя.
Вона, як кажуть у народі, професійна
«читалка», бібліотекар за фахом та покликанням душі…
І так
склалось, а може й повинно було бути, що одного осіннього надвечір’я він завітав до бібліотеки – дома вже все
перечитав, у сусідів теж, а вона, господиня книжкового царства – молода, гарна,
з великими розкосими очима – притягувала, вабила – не відірвати погляд,
обслуговувала відвідувачів й поглядала на нього… А її погляд – ніжний, проникливий,
переливається веселковими барвами, наче б то кличе – заглянь в мої очі, в їх глибину, а яскравий вогник зацікавленості, трохи грайливості, відчувається не тільки в
очах, а йде десь з самої глибини душі, заманює –
промовляє, давай поговоримо, у нас є про що погомоніти, ти такий гарний
… А він стояв, посміхався загадково, наче чекав, щоб вона сама заговорила першою, і вона,
зачарована, стояла та не могла пригадати з якої це книжки герой, і відважилась…
Їх погляди зустрілись ! І він, наче на якусь секунду, завмер – в душі щось йойкнуло, а в серці
розкотилось тепло – він усвідомив - це вона, моя дівчина, моя красуня !
Він не дуже сміливий в таких ситуаціях, а
вона, як справжня господиня царства книг, отямилась першою й заговорила, наче
струмочок з чистого джерельця - прокотився її голосок, вона запропонувала… обговорити книжку, яку він тримав в руках і
дещо про неї чув, а вона, наче знала, нещодавно перечитала вже вкотре. Так і розмова зав’язалася, не на одну
хвилинку... Читачі розійшлися – їх обслужила колега, робочий день закінчився, а
вони все говорили і говорили, не могли наговоритися…
З того пам’ятного дня він приходив до
бібліотеки майже щодня, і вже не тільки
обміняти книжки, а більше, щоб побачити її – дівчину своєї мрії – бібліотекарку,
таку гарну, з великими,
ясними, трохи розкосими очима, таку знаючу, обізнану в літературі, яка
запала в душу, і як пізніше усвідомив – назавжди !
Їх зустрічі продовжувалися не довго, він
зрозумів, що без неї вже жити не може,
її ясних очей, ніжного погляду, приємного голосочку й доброти, яка так і
ллється з глибини щедрої душі...
…Вони побралися. А інакше не могло й бути. Свою
любов до книги, до бібліотеки, до читання вони пронесли через усе життя –
читали довгими зимовими вечорами – поодинці та вголос, обговорювали прочитане,
а вона приносила з бібліотеки нові й
нові книжки, ще й попереджала, довго не затримувати, бо в бібліотеці на цю
книжку вже утворилась черга…
Але ніщо в цьому світі не буває вічне –
тільки скали, море, музика та книга.
Одного весняного дня його не стало…
Це сталося зненацька, ніщо не провіщало біди…
І вже декілька років самотності…, а вона все згадує їх першу зустріч в
бібліотеці, ту книжку, що поєднала їх серця, ту любов, повагу, тепло, взаєморозуміння, які вони пронесли через роки…
і усміхається: «Я дуже люблю книжки і не
дарма обрала професію бібліотекаря !»
Немає коментарів:
Дописати коментар